Це мій перший пост із світлинами, який я пишу за час, коли почалася війна в Україні.

Я довго не брала камеру в руки, тому що не могла собі дозволити, не могла це зробити до тієї пори, поки не прийняла рішення фотографувати людей з України, людей, які змушені були покинути свою батьківщину.

Цього вівторка проходив Марш Матері в Цюріху, мене попросили зробити репортажну зйомку. Була погана погода, йшов дощ і було прохолодно. На жаль, прийшло не так багато людей. Ми всі йшли вулицями Цюриха. Я фотографував людей - людей, які мали все і втратили все - і це тільки тому, що одного дня хтось вирішив забрати в них це все, зруйнувати їхні домівки і знищити їхнє життя!

Я фотографувала і майже ні з ким не розмовляла. Тільки спостерігала за тим, що відбувається через лінзу моєї камери. Коли ми дійшли до кінця нашого маршруту, я звернула увагу на маленьку дівчинку, яку мама тримала на руках і вона плакала. 

Я підійшла і запитала: «Чому вона плаче?», мама відповіла, що вона дуже хоче до тата! 

Як у цей момент я не розридалася разом із цією дівчинкою я не знаю! 

Маленька дівчинка, у якої вдома було все: мама з татом, її ліжечко, улюблені іграшки і просто її щасливий світ! І ось 24 лютого це все звалилося як картковий будиночок! 

Сотні тисяч маленьких дітей спіткала та сама доля, як і цю дівчинку. Скільки сімей були змушені тікати від страшної війни з одним лише рюкзаком і скільки сімей досі живуть у цьому пеклі в щоденному страху за своє життя…

Дівчинку звуть Єва і я дуже сподіваюся, що вона скоро зможе побачитися зі своїм татом, коли я її намагалася заспокоїти це були мої слова!

І я справді дуже дуже дуже на це сподіваюся!

Вірю і сподіваюся на мир у моїй рідній Україні!!!

Миру нам усім!!! 

2 червня 2022

💙💛