З Мартою я познайомилася на одному з мітингів у Цюриху. Від її історії, яку вона розповідала, напевно ніхто не залишився байдужим, усі слухали її ледве стримуючи сльози.

В одну мить на її сім’ю обрушилося горе, хоча правильніше сказати, спочатку обрушилося горе на всю Україну! 

24 лютого - слово війна у всіх на вустах, не зрозумілий стан, що це і що робити далі. Потім рішення їхати, щоб врятувати своє життя. Зруйноване місто, місто яке тепер знають усі! І якщо на запитання: «Ви звідки?» звучить відповідь: «Я з Бучі…»

Хочеться просто притиснути людину до себе і довго не відпускати. Марта теж із Бучі.

І ось, коли здавалося б, гірше просто не може бути. Ось тоді приходить новина, яка просто перекреслює все, земля йде з під ніг… ні цього не може бути… в сім’ю приходить горе, племінник Марти, з яким пройшло все дитинство і юність, який був дуже рідною людиною гине на війні! Його життя закінчилося, як то кажуть, майже не розпочавшись. Скільки всього не досказаного залишилося, скільки всього їм хотілося зробити разом, але цього більше не буде. Для Марти та її родини ця втрата неймовірно важка. 

Скільки таких зруйнованих сімей і доль принесла ця війна із собою! І скільки ще принесе!

Ідею цієї фотоісторії запропонувала Марта, вона побачила малюнки у Христини Данько і їй захотілося зробити щось подібне.

Так, Альберта вже немає, але їй дуже хотілося ще раз відчути його поруч із собою, навіть якщо це й не реально. 

Хоча пам’ять не зітреш і він залишиться в її пам’яті таким, яким вона його пам’ятає.

Герої не вмирають вони залишаються в нашій пам’яті навічно! 

І ми вдячні їм за наше життя!

Слава захисникам України!

Героям слава!

Повертайтесь живими 🙏🏻

8 грудня, 2022

💙💛